Чи бачили ви «Гіркий Місяць»? Кінозірка - Еммануель Сеньє
КІНОЗІРКИ *** ІСТОРІЇ *** КІНОЗІРКИ

ЧИ БАЧИЛИ ВИ «ГІРКИЙ МІСЯЦЬ»?

КІНОЗІРКА - ЕММАНУЕЛЬ СЕНЬЄ




Романтичний задум, або Трамвай

Одним із моїх перших творчих задумів (точніше, задумом ймовірного початку любовного роману) була сцена у громадському транспорті (не важливо – в автобусі, трамваї чи тролейбусі), хоча попервах, якщо не помиляюся, на думку приходив все ж трамвай. Так от, їду я (тобто головний герой досі ненаписаного роману) у трамваї і мою увагу привертає приваблива, переконливої, так би мовити, зовнішності дівчина, яка сидить неподалік. Зрозуміло, що я раз-по-раз кидаю на неї погляди, по-можливості приховані (адже я не настільки впевнений у собі, щоб не маскувати свою зацікавленість тією чи іншою дівчиною). Враз на одній із зупинок у салон заходять контролери. Я на них особливо не зважаю, адже закомпостований квиток у мене є. Невдовзі один із контролерів підходить до згаданої вище незнайомки і запитує про проїзний документ. Дівчина від несподіванки змінюється на обличчі, розгублено нишпорить у своїй сумочці, але квиток там не знаходить. Після невеличкої паузи контролер пропонує їй сплатити штраф. Пасажирка знову оглядає вміст сумочки, але грошей там теж не знаходить, принаймні складається таке враження. Вона сконфужено оглядається у різні сторони, мабуть, побоюючись, чи немає у салоні когось зі знайомих, щоб не осоромитись, проте я сприймаю це як заклик про допомогу і наважуюсь на вчинок. Встаю, хутко наближаюся до контролера, кажу, що квиток цієї дівчини у мене, і простягаю його для перевірки. Чоловік в уніформі прискіпливо дивиться на мене, після чого уважно вивчає відбиток компостера на квитку і простягає його вже не мені, а незнайомці. Вона ж не відразу наважується взяти рятівний папірець, та, поглянувши на мене, на мій привітний, заспокійливий погляд, все ж бере. Далі, зрозуміло, контролер просить показати мій проїзний документ. Я ж без зволікань запитую про суму штрафу за безквитковий проїзд і сплачую під здивованим поглядом зворушеної та зніяковілої дівчини з донедавна моїм квитком у руках. На наступній зупинці контролери виходять, після чого я і незнайома пасажирка знову зустрічаємося поглядами. Так-так, неважко здогадатися, що після цієї сумнівної пригоди ми познайомилися і невдовзі почали жваво спілкуватися – на те він і любовний роман…

Вражаюче кіно, або Автобус

Минуло кілька років і якось я натрапив у телевізорі на фільм, якого раніше не бачив (тоді у мене вистачало на кіноперегляд і вільного часу, і бажання – не те, що зараз). Так от, це був фільм Романа Поланскі «Гіркий Місяць» за романом Паскаля Брюкнера з Пітером Койотом, Еммануель Сеньє та Хью Грантом у головних ролях. І хоча дія у першій сцені відбувається під час морського круїзу на розкішному судні, та невдовзі сюжет переносить глядача у Париж, а там триває сцена у громадському транспорті – дуже схожа на описану мною вище. Щоправда, на галантний вчинок головний герой наважується в автобусі, а свій квиток дивовижній незнайомці з переконливою зовнішністю він передає непомітно для контролера, після чого йому доводиться сплачувати штраф не в салоні, а на зупинці, в той час як врятована ним від покарання дівчина продовжує свою поїздку, тобто відразу до романтичного спілкування двох незнайомців у фільмі справа не доходить. Безперечно, я був вражений неабиякою схожістю сцени у широковідомому фільмі з моїм нереалізованим задумом. Більше того, переглядаючи «Гіркий Місяць» далі, я ще не раз був вражений і навіть шокований з інших причин, адже це кіно, на мій погляд, – дуже контроверсійне. Водночас опосередковано воно й досі не дозволяє мені забути про давню мрію – написати любовний роман з початковою сценою у громадському транспорті, але, щоправда, з продовженням, яке б було не тільки дуже відвертим, але й ніжно романтичним.

Ганебна реальність, або Тролейбус

Пройшло ще чимало років і ось буквально вчора зі мною трапилося своєрідне дежавю. Трапилося воно несподівано, неочікувано і, можна навіть сказати, випадково. Справа у тому, що вже досить тривалий час я стрижусь власноруч електричною машинкою. Замінити її на нову варто було вже давніше, але я ніяк не міг зібратися це зробити. Правду кажучи, не збирався це робити і ще вчора зранку – насправді планував купити телефон, проте щодо його купівлі виникли певні сумніви і я вирішив відкласти цю справу. Враз згадав про машинку для стрижки і став шукати підходящий варіант в одному з інтернет-магазинів. Ціни, які там побачив, несподівано приємно здивували – припускав, що заплатити доведеться більше. Як наслідок, я зміцнився у думці, що треба придбати машинку цього ж дня. Зовсім скоро я зробив вибір, замовив товар і, навіть не дочекавшись запрошення забрати машинку, вирушив за нею у точку видачі інтернет-магазину.

Цікаво, що, очікуючи транспорт на зупинці, я вирішив пропустити два автобуси, які їхали у потрібному мені напрямку, а зайшов у тролейбус, що приїхав трішки пізніше, – як з’ясувалося невдовзі, недарма. У салоні було чимало вільних місць і я розташувався біля вікна – якраз навпроти дівчини з привабливою, переконливою зовнішністю, яка сиділа у куточку на багатомісному задньому сидінні (як кажуть на заході України, на бамбетлі). Попервах жодних асоціацій ані з моїм давнім задумом написання романтичної історії зі знайомством у трамваї, ані зі згаданою вище сценою в автобусі з «Гіркого Місяця» у мене не виникало, при тому, що у фільмі пасажирка також сиділа на сидінні ззаду, щоправда, не в куточку, а на сусідньому місці. Та, попри це, приховані погляди на вродливу незнайомку я раз-по-раз, звісно, кидав. Найметикуватіші з тих, які читають цей текст, мабуть, вже припустили, що на одній зі зупинок у салон зайшли контролери. Не чекаючи безпосереднього звертання з приводу наявності проїзного документа у мене, я дістав з кишені свою іменну картку. Та перш ніж підійти до мене контролер (це була жінка) наблизилася до прекрасної незнайомки навпроти. Дівчина простягнула квиток для перевірки, але, як з’ясувалося зовсім скоро, перевірку він не пройшов, адже, мабуть, виявився закомпостованим в іншому тролейбусі, а, може, навіть, не в тролейбусі. До розмови на підвищених тонах, як це досить часто бувало у схожих ситуаціях за моєї присутності раніше, а, тим паче, до скандалу, не дійшло. Пасажирка поводилася досить спокійно, без надмірних емоцій і після нетривалого діалогу з особою в уніформі дістала з гаманця двісті гривень і віддала їх, а взамін отримала квитанцію про сплату штрафу.

А що ж я? А нічого, окрім спостереження за тим, що відбувається неподалік у салоні! Зрозуміло, віддати за аналогією свій квиток я не міг, бо його у мене не було, а на іменній проїзній картці є ще й моє фото. Але й залишатися пасивним спостерігачем, переконаний, у такій ситуації я не мав права! Навряд чи слугує виправданням мені той факт, що в салоні у той час вже перебували досить багато людей і дехто розташувався між мною та незнайомкою. Адже, якщо я не встиг на цю ситуацію зреагувати миттєво (і це, мабуть, не дивно для кожного, хто добре знає мене), то, безумовно, міг би діяти, так би мовити, постфактум. На своє виправдання можу сказати хіба те, що не хотів ставити незнайому дівчину у ще більш незручне становище після неабиякого конфузу і водночас побоювався різкої негативної реакції на спробу звернутися до неї. При цьому виникає логічне запитання – що б я міг їй сказати чи запропонувати? Можна було б, мабуть, просто спробувати дати їй 200 гривень і мовчки вийти на найближчій зупинці, але в салоні під пильними поглядами інших пасажирів вона навряд чи взяла б їх. Віддати 200 гривень просто так комусь, зізнаюсь, я не надто поспішав би, та за знайомство з цією дівчиною, впевнений, не пошкодував би і 200 доларів. Байдуже, що вона не сплатила за проїзд у тролейбусі! Якщо б я повернув їй кошти за штраф і відразу пішов геть, то, мабуть, міг би пишатися своїм вчинком. Проте цей вчинок був би дуже далекий і до мого давнього творчого задуму, і до епізоду з відомого фільму. А ще перебуваючи в салоні тролейбуса, я піймав себе на думці, що не можу навіть знайти слів, з якими можна було б звернутися до пасажирки навпроти, щоб не образити її і самому не осоромитись. Запитання, яким я міг би розпочати ймовірну розмову з дівчиною, прийшло мені на думку аж увечері, коли сповна збагнув, що втратив шанс, який кружляв у моїх думках багато років. Адже не обов’язково було б підходити відразу з простягнутою купюрою у 200 гривень (її, в принципі, можна було б, запропонувати пізніше), натомість можна було б, наприклад, запитати: «Перепрошую, чи бачили ви фільм «Гіркий Місяць»? Не думаю, що після цього запитання незнайомка відразу послала би мене кудись. А далі вже, як кажуть, справа техніки розговорити незнайомку і, можливо, навіть викликати у неї довіру.

Але усі ці думки, звісно, запізнілі та нічого не варті, адже у тролейбусі я не наважився ні на слова, ні на дії і безвольно вийшов на потрібній мені зупинці, хоча зовсім не поспішав, а швидше – навпаки. Правду кажучи, вчинив я у цій ситуації не так, як вчиняю зазвичай, тому вважаю, що зганьбився жахливо, тобто короткий підсумок цієї пригоди: я – слабак!.. Щоправда, здаватися без боротьби мені не звично – навпаки, при вирішенні різноманітних задач намагаюся хапатися за будь-яку соломинку, а якщо її немає, малювати соломинку в уяві та хапатися за неї. Тож надіюсь (можливо, навіть небезпідставно) колись знову зустріти цю ефектну пасажирку, яка їхала без квитка у тролейбусі, і тоді вже обов’язково наберусь відваги та наснаги, щоб поцікавитися у неї: «Чи бачили ви фільм «Гіркий Місяць»?

Ярослав РАЧКОВСЬКИЙ

НЕ ПРО КІНО ТА ПРО КІНО

 


   

COPYRIGHT   ©   2023   НЕ ПРО КІНО ТА ПРО КІНО
/